Катерина Кіндрась
Кажуть, що незамінних людей не буває. Неправда! Незамінні люди залишають по собі помітні сліди, неповторні події. Варто згадати історію Товариства «Сила духу», створеного у Філадельфії двадцять років тому двома людьми – подружжям Даною та Романом Лунями. Саме товариства - товариства друзів, однодумців, одновірців, які впродовж двох десятиліть творять інтелектуально-мистецьке середовище й українську історію на американській землі. Ми попросили Дану та Романа Лунів згадати найзнаковіші події їхнього творчого двадцятиліття.
КОЛИ КВІТНЕ САКУРА
- Весняна пора навіює мені приємні, ностальгійні спогади, а кожна квітуча гілка нагадує ті найкращі вашингтонські погожі дні, коли зацвітає сакура, - каже Роман Лунь. – Нагадує Всеамериканські фестивалі цвітіння сакури 1999-го і 2000-го років, коли ми з дружиною, нашим товариством і дружиною тодішнього посла України в США пані Іриною Рєзнік зробили все можливе для того, щоб у цьому святі весни вперше в його історії «прозвучала й Україна». Cherry Blossom Festival – це велелюдний фестиваль, який триває майже два тижні. Крім усього іншого, на ньому обирають Принцес Квітучої вишні. Так склалось що пройшли відбір наші доньки - спочатку Марічка в 1999-му, а потому, в 2000-му році - Дарця. Серце повнилося гордістю, і не лише батьківською, коли вони в українських строях, красивих, барвистих, прадавніх, автентичних, виходили серед учасників багатотисячного святкового параду, брали участь у чисельних благодійних акціях, які транслювали телеканали різних країн світу, представляючи не просто товариство «Сила духу», а українство Америки, всю Україну.
Однак квітуча весняна пора навіює мені й сум, тому що після нашої участі на цьому величавому святі, на жаль, більше жодного разу не було представлено жодної української принцеси...
ДОБРИЙ ВЕЧІР ТОБІ, ПАНЕ-ГОСПОДАРЕ БІЛОГО ДОМУ, І ПАНЕ ГОЛОВО ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ
- Чомусь особливо запало в душу, як наше товариство організовувалo в Нью-Йорку і Вашингтоні різдвяні вистави і Дні Святого Миколая. На виставу в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку ми запросили Патріарха Філарета, якого керівництво української місії при ООН за командою адміністрації Медведчука пробувало не допустити до Організації Об’єднаних Націй. І тоді вперше в ООН, а потім і біля головної американської ялинки, що перед Білим домом, майже годину лунали наші українські колядки – згадує пані Дана. – Уявіть собі хор юних артистів-аматорів із 50 осіб. Нам аплодували, нас знімали на відео, з нами фотографувалися... Представники офіційної влади, репортери, туристи... Колядували в наших авторських різдвяних костюмах українською й англійською мовами, а піднесений, святковий, братолюбний настрій спонукав сам різдвяний дух Вашингтону та Нью-Йорку, і протягом тих годин ми всі відчули, що українська пісня й сила духу можуть творити воістину чудеса...
КОЛЯДКИ ДОНБАСУ
- Є в нашому доробку святкове дійство «Україна колядує», яке охоплює багаті й різнобарвні різдвяні традиції різних реґіонів нашої України – від Сходу до Заходу і від Півдня до Півночі, - розповідає пані Дана. - І якщо колядки Поділля, Полісся, Галичини, Волині сьогодні впізнавані не лише на Батьківщині, а й за кордоном, то різдвяні звичаї Слобожанщини, Донбасу чи Таврії сприймаються як щось незвідане, з інтриґою. Тому ще задовго до війни на Східному фронті в рамках цього проекту ми підготували й представили у Вашингтоні та Нью-Йорку, а потому і в Києві – виставки-інсталяції авторських сценок-композицій під назвою «Донбас колядує».
НАША ЗВІЗДА Й МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ СВІТЕЛ
- Ми були першими українцями, які взяли участь у дуже резонансному Всеамериканському фестивалі світел - Festival of Lights у Кенсінґтоні (штат Мериленд). Упродовж 2003-2014 років виступали на ньому багато разів, - додає Роман Лунь. - І щороку зала, яка вміщує тисячі осіб, як правило, американців і шанувальників автентичного мистецтва з різних країн світу, вибухала оваціями, захоплено вітаючи наш український модерний вертеп. А також протягом місяця люди з різних кінців світу мали змогу побачити нашу авторську інсталяцію «Свята вечеря» в мініатюрі, яку щороку оглядали сотні тисяч американців та їхніх гостей.
Сценарій, костюми, декорації, як і до низки всіх різдвяних вистав під загальною назвою «Мир і спокій цьому дому», ми творили самотужки, практично вдвох – головною була Дана, ну, й, звісно, трохи я. Хоча, як завжди, бракувало коштів та часу. Але брак грошей ми завжди компенсовували любов’ю - одне до одного й тих майже півсотні дітей, які з молодечим ентузіазмом стали учасниками цього дійства, та їхніх батьків і вдячних глядачів-слухачів. Наші різдвяні вистави з великим успіхом неодноразово «йшли» в нью-йоркській штаб-квартирі Організації Об’єднаних Націй за участю і з благословення патріарха Філарета, Українському освітньо-культурному центрі у Філадельфії, Українському Інституті Америки в Нью-Йорку, Духовному центрі Української православної церкви США в Бавнд-Бруку. І навіть на сцені Київського Національного оперного театру, куди нам вдалось привезти цілу театральну групу з Філадельфії....
РІЗДВО ТА ВЕЛИКДЕНЬ У МІНІАТЮРІ
- Свою першу авторську інсталяцію-сценку з колядниками в авторських мінікостюмах та інтер’єрах наше товариство представило також в Україні, в Києво-Печерському державному заповіднику, в церкві Святого Миколая, - згадує далі пані Дана Лунь. – З допомогою етнографічних мініатюр ми створили композицію «Дух Різдва». У ній було представлено понад сто самобутніх мінімоделей колядників у національному та вертепному вбранні: вони водили “козу”, грали на скрипках, носили звізду... Й уособлювали різні «сценки» різдвяного дійства: «Свята вечеря», «Благословляє Святий Миколай», «Полтавщина колядує», «Гуцульський щедрий вечір», «Донбас колядує», «Святкує Слобожанщина», «Співає Волинь».
Я побувала у фольклорних експедиціях у багатьох віддалених селах та на хуторах України, вивчала особливості вбрання, побуту, звичаїв і відтворила ці національні особливості у своїх міні-образах «Дух Різдва», а згодом - і в масштабному аналогічному проекті «Великодній дощ», який ми вже кілька років поспіль представляли в Українському освітньо-культурному центрі у Філадельфії. Це наш дарунок українцям Пенсильванії з нагоди світлого празника Воскресіння Христового.
ЧОРНИМ ПО БІЛОМУ
- Я виросла у Львові, про Голодомор довідалася в ранньому дитинстві,- веде далі пані Дана. - Пригадую, в літньому таборі під Львовом, куди нас споряджали батьки, в центрі села стояв пам’ятник Сталіну, біля нього росли дикі маки, які ми із сестрою любили рвати й робити з них лялечки. Одного дня нас приїхала провідати мама й з нею розговорилась старша пані, яка працювала на кухні. Ми звали її тьотя Ліза, бо вона приїхала зі Східної України. Мама, напевне, запитала її, яка доля привела жінку в наші краї. Й вона почала розповідати про ті жахіття, ті «чорні дні України», про які ми дедалі більше дізнаємося лише тепер – вимерлі села, опухлих дітей, білі могили... Тому в центрі нашої інсталяції «Невинно убієнні жертви Голодомору. Пам’ятаймо!», яку ми представляли в Українському освітньо-культурному центрі в передмісті Філадельфії Дженкінтавні, – дівчина-наддніпрянка, струнка, чепурна, заквітчана маками й калиною, але... без обличчя. Це – символ України 1930-х років, в якої намагалися забрати їжу, одяг, домашнє начиння, реманент і навіть обличчя, які від голоду перетворювалися на чорну діру, безтілесний манекен. Не змогли вбити лише душі цих нещасних людей, бо душі – незнищенні...
КОЛИ НА ДУШІ ВАЖКО
- Мені завжди бракує часу. Особливо коли працюю над мистецькими проектами.
Тому в нашій хаті в кожній кімнаті і навіть у коридорах є годинники. Повернувшись з праці, я засікала час і просила Господа, щоб він летів не так швидко, і щоб за цей проміжок вдалося подужати якнайбільше роботи. Бо до півночі мала багато чого створити. Коли стрілка добігала 12-ти, позираючи на годинник, казала сама собі: «Ну, до третьої ночі ще можна трохи попрацювати». А перед виставами часто ми з Романом взагалі не лягали спати. Треба ж-бо всі костюми до вистави підготувати, попрасувати, порозвішувати на вішаки, всі декорації й атрибути запакувати... Коли ж летіли до України, то, бувало, везли із собою по 20 валізок, а то й більше...
Якось я впала в депресію (бо є від чого): розчарування, образи, безгрошів’я, приниження, обезцінення, безсилля... Який сенс усе це робити?! Для кого? Для чого? Хто це оцінить? Кому це потрібно? Сіла й за ніч, у сльозах і пригніченому стані, написала цілу «книжку», цілу сповідь під назвою «Коли на душі важко…» А на другий ранок перечитала все це й заховала далеко-далеко. Бо треба жити далі, треба ростити й виховувати дітей, треба вірити, треба вірувати. Бо є для чого! Є для кого! Є задля чого! Бо коли на душі важко, може допомогти тільки «Сила духу»...
P.S. У ці благословенні передвеликодні дні українська Америка не тільки вітає справжніх подвижників української культури Дану й Романа Лунів з 20-літтям їхнього Товариства “Сила духу”, а й зі славним 70-літтям, що надходить, голову родини Романа Луня. “Нова газета” зичить Вам, пане Романе, козацького здоров’я, сімейного щастя, радості від дітей та онуків і творчої наснаги у Вашій шляхетній і такій потрібній Україні й світовому українству справі. Многая літа!
-------------------------------------
Подружжя Дана і Роман Луні - українські громадсько-культурні діячі в США, Заслужені діячі мистецтв України (2008), співзасновники товариства «Сила духу» (2000, Філадельфія, штат Пенсильванія), яке пропагує культуру та традиції України за кордоном. Члени Українського освітньо-культурного центру у Філадельфії. Співавтори книг «Український вертеп» (Торонто,1991), «Ukrainian carolers in America» (Львів, 2003), відеофільмів і відеокліпів (разом із сином Назаром ) «Сила духу» (2007), «Мир і спокій цьому дому» (2006), «Дух Різдва» (2013), «Українське Різдво» (2016), «Великодній дощ» (2018), «Ukrainian Saint Nicholas Day» (2007). Дворчий доробок, вистави та інсталяції товариства «Сила духу» можна переглянути на You-Tube та веб-сторінці: www.powerofspsrit.org
Лунь (Чабан) Даниїла Петрівна народилася 16 березня 1952 року у Львові, художниця декоративно-вжиткового мистецтва, членкиня Національної Спілки художників України (1989), вільна членкиня Союзу українок Америки. Закінчила Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва (1976), брала участь у Паризькому «Осінньому салоні» (1991), учасниця низки персональних та колективних виставок в Україні, Канаді та США. Веде у Філадельфії дитячу мистецьку студію товариства «Сила духу», організувала низку дитячих виставок, зокрема «Світ Марії Приймаченко очима дітей з Америки» у Філадельфії, Вашингтоні, Чикаго, Києві. Протягом 1992-2018-х років експонувала авторські виставки та театральні шоу-вистави автентичних костюмів і аксесуарів, спроектовані й виготовлені нею за власними проектами. Протягом 1998-2018-х років - інсталяції лялькових композицій в мініатюрі «Українське Різдво», «Великдень», «Голодомор» - у США (Філадельфія, Нью-Йорк, Вашингтон, Чикаго), Канаді (Торонто), Києві (Україна). Удостоєна орденів Княгині Ольги та Святого Володимира Великого.
Лунь Роман Остапович народився 7 квітня 1951 року у Львові. Закінчив Львівську лісотехнічну академію з проектування меблів та інтер’єру. Член правління і представник Українського Фонду культури в США та Канаді (1989-2014). Як комерційний директор українсько-канадійського спільного підприємства «Кобза», брав участь в організації І фестивалю «Червона рута» в Чернівцях та низці інших культурницько-мистецьких проектів. Віце-президет телепрограми «Контакт» (1999-2004, Канада), президент медіа-корпорації «Міст» (1997-2010). Брав активну участь у передачі з Торонто до України архіву Уласа Самчука (1993) та бібліотеки Держцентру УНР в екзилі з Філадельфії (1997). Член Національної Ради при Президенті України (2010-2013). Учасник Всесвітніх форумів українців (1992-2012), де виступав з ініціативою та проектом створення Всесвітнього центру українців у Києві на основі використання технологій електронних носіїв. Учасник парламентських слухань в Україні, де виступав з трибуни Верховної Ради про порушення конституційного права громадян України, які проживають за кордоном, обирати й бути обраним. Кавалер орденів Святого Миколая, Святого Андрія Первозванного, Святого Володимира.
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Велику місію єднати світове українство через мистецтво й завдяки традиціям, звичаям, обрядам взяли на себе Дана й Роман Луні та їхні талановиті діти. Маю велику естетичну насолоду переживати разом з цим шляхетним подружжям ті солодкі миті долучення до світлих днів Різдва Христового, Великодня через вистави та авторські інсталяції в Україні, США, Канаді...
Микола Жулинський, академік Національної Академії наук України
---------------------------------------------
Дякую долі, що звела мене на шляхах світових з істинними подвижниками української ідеї - Даниїлою й Романом Лунями та їхнім талановитим Товариством. Де б вони не були - чи то в Америці, чи то Канаді, чи то Україні - завжди трудяться «во славу України», в ім’я її розквіту, задля створення позитивного іміджу своєї Батьківщини через мистецтво...
Борис Олійник, поет, академік, голова Українського фонду культури
________________________________
Щоразу, коли шукаю взірця українського патріотизму, то одразу ж встають перед очима імена Дани й Романа Лунів...
Григорій Васецький, академік, народний художник України
-----------------------------------------------
Неперевершені авторські лялькові композиції колядників, унікальні великодні інсталяції в мініатюрі - витончена мистецька майстерність і національний дух, які радують серце й наповнюють його гордістю за Україну. Велика вдячність Дані та Роману Луням - Послам миру, української духовності та культури!
Марія Влад, письменниця й поетеса, співзасновниця Спілки солдатських матерів
-------------------------------
Знімаю капелюха перед такою працею! Бажав би побачити праці Дани Лунь у масштабі 1х1 – бо вони заслуговують музейних експозицій...
Анатолій Гайдамака, художник-монументаліст, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка
-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Коли кілька тижнів тому він вийшов в Українському Інституті Америки під час презентації англомовного перекладу Шевченкового «Кобзаря» на імпровізовану сцену, злегка провів по струнах трохи дивної на вигляд бандури, усміхнувся й привітався по-українськи майже без акценту, я згадала, що колись з цим хлопцем ми вже зустрічалися.., в хаті Юліана Китастого. Тільки був він тоді хлопчиськом і майже зовсім не розмовляв українською. Коли то було? Років п’ятнадцять тому... Після презентації ми випадково зіткнулися в залі, де публіка зазвичай смакує вином і ділиться враженнями.
- Слухай, - дещо фамільярно потягнула його за рукав. - Я звідкись тебе знаю... Ти звідки?
- З Крячківки, - так само привітно усміхнувся він, але тепер уже з помітним англійським акцентом.
- Звідки-звідки?
- З Крячківки Полтавської області, я тепер там живу,- повторив він з тим же англійським акцентом, але для більшої правдоподібності, натискаючи на м’яке «ль», напевне, щоб було справді «по-польтавськи». - А взагалі-то я народився в Індіанаполісі...
- В Індіанаполісі? Хм-м... Моє американське життя також починалося в Індіанаполісі, в тамтешньому університеті... Тоді нам є про що поговорити.
Й ми домовилися зустрітися там само – у помешкані Юліана Китастого. Як і п’ятнадцять років тому. Тільки тоді ми вирушили в протилежних напрямках: Юрій Фединський-Бревер – з Америки в Україну, а ми з родиною – з України в Америку. На пошуки щастя... Кожен свого.
Юрко знайшов його у Мамаєвій слободі, в Києві. Того дня там грали весілля, полтавське, справжнє, не театралізоване. А Олег Скрипка знімав його для свого документального фільму, лишень для повнішого антуражу запросив більше музик, серед яких і Юрка Фединського. Раптом серед весільного шумовиння його погляд вихопив миловиду дівчину, яку шукав усе життя.
- Йой, - згадує Юрко. – Я відразу відчув, що саме таку хотів би мати собі за дружину.
Через кілька місяців після того знайомства він повторив ці слова й запропонував Марії, миловидій дівчині, яка приїхала тоді на весілля з Полтави, стати його дружиною. І вона відповіла: «Я згодна». Так само згодою відповіла Марія й тоді, коли Юрко сказав, що житимуть вони не в Нью-Йорку і не в Києві, а в Крячківці на Полтавщині.
- Чому в Крячківці? – перепитую.
- На ту пору я вже прожив у Києві десять років і, якби лишився ще бодай на рік, то, напевне, став би “crazy”. Серйозно, мав по кілька нервових зривів протягом дня і, якби так пішло далі, то потрапив би в божевільню. «Досить!»,- сказав я сам собі.
Щоб зрозуміти це, треба повернутися на кілька десятиліть назад.
- Я народився в Індіанаполісі, - розповідає Юрко. - Тепер мама й найбільша моя родина живе в Північній Каролайні. Мій тато Ерік Бревер ірландсько-німецько-скандинавського походження, його предки живуть в Америці ще з часів Революційної війни. Моя мама Христя Фединська народилася в Гобокені, що через річку Гадсон від Нью-Йорку. Її тато, мій дідусь, Юрко Фединський родом з Галичини, а мама, моя бабуся, з одного боку, з Мошинських, які родом з Київщини, а іншого - з Чайківських, з Полтавщини, поблизу Лубен. І бабуся й дід з маминого боку - суперосвічені люди й попри те, що були іммігрантами, знайшли добру працю в американському світі – працювали викладачами університету в Блумінгтоні, штат Індіана.
З тих країв і рід мого батька - Бревери. Мама за освітою викладач англійської літератури, тато - стоматолог, брат Марко – архітектор-педагог, сестра Андрея – моделька.
У Північній Каролайні, де я виростав, не було української громади й жили ми в суто американському світі. Я чув як мама й бабуня розмовляють по телефону українською мовою й так вивчив кілька слів. Не знаю, звідки в мене те взялося, але коли мені було років 5-6, знайшов буквар, сам вивчив українську абетку, потім відшукав десь «Кобзар» - маленьке університетське видання, пробував читати, старався розуміти, але в мене не дуже виходило. І так з тими кількома десятками українських слів я й полетів в Україну.
Не знаю, звідки в мене те взялося, але в років шість усвідомлював себе українцем, не американцем, а українцем. Мої брат і сестра, наприклад, навпаки, вважають себе стовідсотковими американцями.
Пам’ятаю, як у нас в хаті мама часто ставила одну й ту ж платівку – запис Детройтської капели бандуристів, її перший альбом, де диригує Григорій Китастий. Я чув той спів і ту музику з років чотирьох. Не знав, хто то співає, але мені дуже подобалося.
Та любов у років шістнадцять привела мене до «Кобзарського табору» в Пенсильванії, де я познайомився з Юліяном Китастим і протягом 10 років вчився в нього кобзарського мистецтва, аж до моменту, коли переїхав до Нью-Йорку й ми створили свій експериментальний ансамбль. Перший рік працював у «Кобзарському таборі» на кухні, а у вільний час брав уроки гри на бандурі. Хоча мій тато й стоматолог, попросити в нього гроші на табір я не міг, не дозволяв гонор.
У свої двадцять з невеликим гаком років Юрко Фединський зрозумів ще одну річ: «Бандура на чужині не грає, вона тужить...» А він хотів грати.
...Одного дня 1998 року Юрій Фединський-Бревер, закінчивши в Північній Каролайні коледж і здобувши диплом професійного піаніста, вирішив залишити Америку й шукати себе в Україні, у Львові, бо чув не раз і не два, що справжня Україна – то Львів. «Мені було байдуже, сприйматимуть мене там чи не сприйматимуть. Я їду додому, на батьківщину, я не можу бути там чужим – таким було моє розуміння...»
Розуміючи, що дивитися культуру добре, але треба продовжувати навчання, робити кар’єру, Юрко вступив до Львівської консерваторії. Це були приватні платні майстер-класи. Мирослав Скорик, Василь Герасименко, Юрій Луців... Вчителі, про які можна тільки мріяти. «Мені вистачило шість місяців, щоб зрозуміти, що Львів – це Україна, але не та, яку я шукаю...»,- згадуватиме потім він.
Хтось сказав, що справжня Україна в Києві – і він вирушив до української столиці, навчатися в консерваторії тамтешній. І знову йому вистачило шість місяців, щоб зрозуміти, що Київ – це Україна, але не та, яку він шукає. Це був перший рік його перебування в Україні й за кордоном Америки взагалі: надзвичайно важко, і фізично, й ментально. Юрко вирішує повернутися до Америки. Два роки живе в Нью-Йорку, експериментує з бандурою, співпрацює з капелою бандуристів у Детройті, хором «Думка», але настає 11 вересня й Нью-Йорк змінюється назавжди.
Одного разу на сумівській оселі в Еленвілі він почув запис гурту «Гайдамаки» й відразу ж написав їм листа, привітав, порадів, що український рок звучить на цілий світ. За деякий час «Гайдамаки» запросили Юрка до себе. «Це була моя найзаповітніша мрія - жити в Україні, займатися улюбленою працею, мати заробіток, гастролювати світом... Я погодився й грав у їхньому гурті на електричній бас-гітарі...»
- Шість місяців?
- Шість місяців, - усміхається Юрко. - Працювати було надзвичайно важко: по 6 годин на день репетицій - шість годин крику, сварок, «наїжджань» один на одного, вічні незадоволення, вічно в когось якісь нещастя... Я зрозумів, що якщо працюватиму з ними довше, то буду небідний, стану добрим гітаристом, але настане такий момент, що одного дня в кого-небудь запущу своєю бас-гітарою. Бо щоб творити, треба мати добру атмосферу, а її там не було...
Після «Гайдамаків» у житті Юрка були й інші музичні гурти - «Карпатіяна», «Хорея козацька», “Божичі” ,“Біг крізь джунглі”. Була й Помаранчева революція на промерзлому київському Майдані й тисячі доларів після перемоги ющенківців, які щедро підтримували етнопроекти Юрка Фединського та його друзів, однак услід за грошима йшли сварки й приходило розчарування. Коли закінчувалися концерти й стихала музика, він відчував, що це все не те, заради чого приїхав до Києва. Й, напевне, треба знову брати квиток на нью-йоркський літак. Можливо, так би й воно сталося, якби не зустріч з Марією на Мамаєвій слободі.
Через два роки, після закінчення Марією інституту, молодята справили весілля.
-Вирішили зіграти його в Полтаві, невелике, скромне, традиційне, українське, зібрати найближчу родину та друзів. А коли почали з’їжджатися гості, то раптом звідкись взялися гори всіляких наїдків-напитків, лакіток, та й гостей - не кілька десятків, а сотні. А найголовніше – створилася така атмосфера, такий дух, що гуляли й веселилися цілий тиждень. Було таке відчуття, що в твоєму житті відбувається справді велика й велична подія, панував такий дух, який давав усвідомлення, що саме завдяки його наповненню ось зараз, у цей момент, народжується нова родина й вона благословляється на небесах, - захоплено розповідав мені Юрій. – Чому я це згадав? Бо щойно повернувся з весілля своєї сестри в Північній Каролайні з дуже дивним відчуттям. Родина на мене, напевне, образилася, бо не захотів одягати токсідо, а сказав, що буду в українській сорочці. «Це ж для знимки!» - дивувалися вони. Мені здається, що американські весілля з усіма їхніми пишними інтер’єрами насправді робляться для знимки, в них все гарно, смачно, дорого, але немає головного – справжності...
Крячківка – це маленьке село, всього 500 мешканців, у Пирятинському районі Полтавської області. Знамените воно тим, що тут є хор народного багатоголосся «Древо», той самий, що озвучував автентичним співом знаменитий мультфільм «Жив-був пес», де собака каже «Ой, зараз точно заспіваю!», й кобзарський цех
«американця».
- У селі спочатку ставилися до нас з цікавістю – не вірили, що ми переселилися сюди з любові до сільського способу життя. Багато хто думав, що приїхали, шоб рекламувати за «зелений туризм», - розповідає Юрій. - До Крячківки привела мене ще й давня мрія - створити полтавський кобзарський цех. Є цех київський, харківський, львівський... Але ніхто не відроджує полтавський. На своєму обійсті я маю майстерню з виготовлення автентичних музичних інструментів кобзарів й доволі часто до нас приїздять ті, хто ними цікавиться. Одного разу приїхала гостя з Франції. Сусідка, помітивши, що на подвір’ї стоїть «не наша, імпортна» машина, взяла відра й бігом до нашої криниці по воду, бо ми маємо артезіанську свердловину. Зрозуміло, що не стільки по воду, скільки з цікавості. «Ну, де тут ваша туристка імпортна?» – хитро гукає здалека бабуся. «Он там, - кажу, - у майстерні». А вікно в нашій майстерні велике, просторе. Бабуся дивиться й очам своїм не вірить: «імпортна туристка» стоїть з рубанком за верстатом і сама майструє собі інструмент...
- На презентації в Нью-Йорку ти грав на якомусь дуже цікавому інструменті...
- Це Вересайська кобза-бандура. Я зробив її сам у своєму цеху, в Крячківці... Я не називаю його поки що полтавським, бо це дуже пафосно звучить. Якщо не буде інституції, яка займатиметься кобзарством на цілу область, то тоді ми назвемосся полтавським, а поки що я називаю його крячківський кобзарський цех.
Юрко Фединський розповідає мені, що музичні інструменти ручної роботи в Україні коштують недешево – 300-500 доларів, далеко не кожному по кишені. Він це добре розуміє, тому запрошує до себе всіх, хто любить і щиро бажає відроджувати кобзарські традиції та пропонує змайструвати самому собі інструмент.
- Дружина не нарікає? Все-таки у вас троє дітей, напевне, нелегко?
- Навпаки, допомагає, а іноді й сама майструє. Вона за фахом інженер, закінчила будівельний інститут, так що їй це не зовсім чуже,- зізнається Юрій. -
Ми створили власний світ, у якому приємно й затишно жити. А найголовніше –повне усвідомлення того, як саме ми хочемо жити. В Америці я мешкав у величезному місті. І коли заходив до супермаркету, боявся навіть подумати, що буду їсти і звідки ті харчі. Ми живемо на 300 доларів на місяць й цілком даємо собі раду. Купили гектар землі, побудували на ньому сучасну хату з каналізацією, гарячою водою й інтернетом, у нас є гектар чорнозему, овочі, які самі вирощуємо, погріб, різні запаси в ньому– то наше страхування. З дружиною ми домовилися відразу, що вона, якщо хоче, нехай займається господарством, а я – будівництвом хати, майструванням інструментів й кобзарськими справами.
Уже кілька років поспіль до їхнього з Марією двору з усіх куточків України приїздять молоді й старші люди. Юрій навчає їх кобзарського репертуару, гри на бандурі й виготовленню древніх українських музичних інструментів.
Один з таких таборів називається "Свято торбану".
"У цілому світі на пальцях можна перелічити майстрів, які зробили хоч би один традиційний торбан – «панську бандуру», якою заслуховувався Тарас Шевченко. Коли хтось хоче це продовжувати, це вже свято! Я хочу, аби ніхто в Україні не міг сказати, що є якась причина, через яку він хоче, але не може цим займатися, – каже Юрій. – Приходь і вчися, ось тобі для цього все: верстати, деревина, репертуар". Притому жодної оплати за навчання чи проживання в таборі родина Фединських не бере. Так само, як і не приймає допомоги від влади.
Сам же майстер грає на реконструйованій безладовій кобзі Остапа Вересая, традиційній кобзарській бандурі, реконструйованій Гнатом Гончаренком, басолі або триструновій народній віолончелі, бубні або великому гуцульському басовому барабані, а також на сучасному фортепіано, електрогітарі та барабанній установці. Може і вміє змайструвати вересайську кобзу, кобзарську бандуру, мамаївську кобзу, ліру, лютню, гуслі, торбан...
- Твої батьки, напевне, тебе жаліють...
- Тепер уже ні, вони мене час до часу провідують. І мама, і тато бачать, що я щасливий. А хто не хоче бути щасливий: чи в Північній Каролайні, чи в Крячківці?! Я тепер розумію, що велике щастя мати гарну дружину, діточок, надійних друзів, займатися тим, що любиш, бачити, як ростуть твої діти, їсти здорову їжу, нікуди не поспішати, зустрічати схід Солнця, чути, як співає соловейко, відчувати, як пахнуть осінні яблука. Нікому не бути винним і жити на своїй землі...
- Скучив за дружиною, дітьми?
- Не можу дочекатися, коли сяду в літак,більше двох тижнів я в Америці бути не можу, а цього разу пішов вже третій...
Прощаємося.
- Ну, я допоможу тобі одягнути пальто? – зовсім не по-американськи пропонує він.
Щасливий, завтра вранці Юрко Фединський-Бревер летить додому – в Крячківку, Пирятинського району на Полтавщині. А я зараз довгими крутими пощербленими сходами спущуся на перший поверх і мене підхопить і закрутить далекий від співу соловейків жорстокий нью-йорський вир...
Катерина Кіндрась |