|
- Казанова, - протягнув руку солідний чоловік, з обличчя якого можна малювати середньовічні фрески. Й, напевне, передбачаючи подальшу реакцію, відразу ж уточнив: «Хосе. Хозе Казанова...» Правда, з його вуст це прозвучало так, як і має бути в оригіналі: «Кассанова». Пізніше, коли ми познайомимося ближче, він розповість, що в молоді роки перекладав для українського часопису «Сучасність». Після першої ж публікації, надрукованої, звісно, під реальним прізвищем «Хосе Казанова», до редакції надійшов гнівний лист від священника з Італії з таким же прізвищем. Обуренню отця не було меж - мовляв, хто набрався такого зухвальства використовувати його прізвище як псевдо! «Певне, що я мусив підтвердити, що моє ім’я справжнє, але надалі можу друкуватися й під більш українським іменем, наприклад, Йосиф Новодвірський або Йосип Новохатько... Бо в перекладі з іспанської, «каса» - це хата...» Хосе усміхається так щиро й розповідає так емоційно, по-іспанськи, з м’яким, майже полтавським, «ль» й співучим «р-р», що відразу ж починаєш розуміти, чому в нього закоханий увесь український Гантер.
А історія їхнього кохання з українською дівчиною Марійкою Кознарською, яку в українській Америці всі знаюсь як Іку Кознарську-Казанову (вона багато років працювала журналісткою газети Ukrainian Weekly) - це просто тема для нового поетичного кіно. І нехай хтось спробує заперечити, що поетичне кіно – це метафора, вигадана романтиками, в реальності, мовляв, його не існує.
Це було велике й красиве кохання! Уявіть собі двоє молодих людей на руїнах повоєнної Європи. Вона – українка, він – іспанець. В Інсбруку вона студіює німецьку філологію, він – теологію й збирається стати священником. Єдина мова, якою вони розуміють одне одного - німецька. І ще - мова серця, яка, зрештою, перемагає. Він відмовляється від священницької дороги, але не від теології й вирішує їхати до Америки, вслід за нею. В Нью-Йорку на летовищі вони розминулися, й Хосе, не знаючи точної адреси, сам шукає й знаходить дорогу до Українського села на Другій авеню.
- Я до того ніколи не знав, що в світі так багато українців! – сміється Хосе, згадуючи, як його через тиждень чи два після знайомства відразу ж запросили їхати до Вашингтона, на відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку, а тоді – й на Союзівку, на фестиваль.
Коли в Америці, в Нью-Джерзі, в Іки й Хосе народиться син, вони назвуть його українським ім’ям Олекса, й коли вибиратимуть, якою мовою дитині починати спілкуватися зі світом, то оберуть українську. «Ми вирішили, що іспанська нам вибачить – на світі нею розмовляють мільйони людей, то нехай у світі буде однією україномовною людиною більше», - каже Хосе.
Іспанець Хосе Казанова, який вивчив українську, заховшись в українську дівчину, - нині професор Джорджтаунського університету у Вашингтоні.
---
Львів’янку Софію й баварця Карла звела війна та математика. Потрібно було складати іспити, а формули не слухалися, хоч плач. І Софійка плакала. Й приятелька жаліла її, а тоді сказала, що попросить одного знайомого, аби допоміг, - він добрий і добре розуміється в математиці, правда, «не наш».
І «добрий хлопчина» на ім’я Карл (пізніше Софійка називатиме його на український манер - Карло) взявся допомагати. Цифри слухалися, не слухалися почуття, бракувало слів. Карл звернувся до тієї ж приятельки, щоб вже вона допомогла йому - знайти вчительку української мови. Така вчителька – колишня київська професорка - знайшлася в таборі для біженців. На першому ж уроці вона, не приховуючи здивування, поцікавилася: «Навіщо німецькому юнакові в Баварії знадобилася українська мова?» «Щоб освідчитися в коханні своїй дівчині!» - щиро відповів він.
Незадовго Софія з батьками відбула до Америки, а наступного ранку Карло вже знав, що готовий розв’язувати ті задачки та формули все життя, тільки б поряд з нею. Але як молодому хлопцеві з Німеччини потрапити до країни, з якою його батьківщина щойно стояла по різні сторони окопів?! Однак любов справді не має кордонів. Карл Зайнінґер таки дістався американського берега, й, одружившись з Софією, разом вони виховали трьох чудових дітей. Щоб довести свою відданість США, він вступив до американського війська, здобув блискучу освіту, став авторитетним фахівцем з інженерної фізики, президентом наукового інституту корпорації Siemens, професором Прінстонського університету... Й часто читав лекції в Києво-Могилянській академії, Київському політехнічному інституті, бізнес-школі Українського католицького університету... Українською, звісно.
---
Ірина й Леонід Рудницькі, які живуть тепер у Мелроз-парку на околиці Філадельфії, познайомилися в Пенсильванському університеті, де обоє студіювали германістику (пізніше вони обоє стануть професорами). Після того, як побралися, під одним дахом жили й вживалися молодята, дві їхні мами, а потім і троє їхніх дітей.
- Певне, що я їй присвячував вірші,- усміхається він. - Такій жінці не можна не писати вірші. Один надіслав з Риму: «На П’яцца де Еспанья я нічку ночував...» Любовний вірш, але й про те, як цілу ніч розносив по Риму листівки. Приходить відповідь: «Ти там пишеш вірші, а в мене тут дві мами, троє дітей, всі хворі, до того ж у саду вмирають мімози...» І так закінчилася моя кар’єра поета. Але не щасливого чоловіка.
- Я народилася в Латвії, – підтримує розмову пані Ірина. - Тому говорила по-латвійськи або по-російськи, бо батьки тривалий час жили у Пскові. Мій дідо по маминій лінії був українцем, мама – полька, але доля закинула батьків до Росії і вони там деякий час мешкали. Ми з Левком говорили між собою або по-німецьки, або по-англійськи. Мамці між собою по-польськи. А коли народилася наша перша донька Катерина, вирішили, що мова в хаті буде українська. Й наша Катя не знала ані слова по-англійськи, доки не пішла до школи.
Одного разу молоде подружжя Рудницьких запросили на престижний у Філадельфії український бал. Побачивши, що такий видний парубок узяв собі в дружини неукраїнку, українські дівчата почали перешіптуватися фразами, які неприємно чути будь-якій жінці. Ірина не знала, чи їм сказати, що все розуміє, чи промовчати? Промовчала. Але після того балу записалася на лекції української мови й не пропустила жодного уроку української філології в професорки Пенсильванського університету Наталії Пазуняк, котру вважає найкращою викладачкою української мови, яку коли-небудь зустрічала.
Тепер я розумію, що означала фраза, яку промовив професор Рудницький, коли ми домовлялися про зустріч: «Моя дружина не є українка, але якби я вам того не сказав, то ви б, напевне, й не зауважили…»
|
