|
Одного недільного листопадового ранку, саме тоді, коли переводять годиник на зимовий час, разом зі сходом сонця гул найвеличнішого у світі міста немов замовкає, очікуючи на важливу подію. І саме цього дня прокидається душа великого міста.
Ця чудова подія називається «Нью-Йоркський марафон» і збирає десятки тисяч бігунів з усіх куточків світу та мільйони вболівальників і глядачів, в тому числі й українців.
Марафон у Нью-Йорку - найчисельніший у світі, цього року його пробігли 53 509 осіб. Маршрут забігу проходить через всі 5 районів міста (Стейтен-Айленд, Бруклін, Квінс, Мангетен та Бронкс) і закінчується в Центральному парку.
Для довідки: повна марафонська дистанція становить 26,2 милі або ж 42,195 км.
Згідно з легендою, грецький воїн на ім’я Філіпід у 490 році до нашої ери після битви під Марафоном, аби сповістити про перемогу греків, пробіг без зупинки від Марафону до Атен саме 42,195 км. І добігши до Атен, встигнув крикнути: «Радійте, атеняни! Ми перемогли!», упавши мертвим.
Бігун, що вирішив пробігти марафон, у середньому витрачає на підготовку 16 тижнів (4 місяці), пробігає 40 миль за тиждень, 160 миль - за місяць і 640 миль - за тренувальний цикл (це більше 100 годин безперервного бігу). І все це заради того, щоб самотужки подолати всю дистанцію, перебороти себе, коли хочеться здатись, здійснити мрію і стати справжнім марафонцем.
Нью-Йоркський марафон відомий біговій спільноті не лише масовістю, а й найкращою, найтеплішою підтримкою. В день події звичайні нью-йоркці виходять на вулиці свого міста. Вони приносять воду, банани, апельсини, серветки, плакати, музику й частинку своєї душі, щоб підтримати мужніх марафонців.
Група підтримки нашого клубу також вийшла підбадьорити учасників марафону і членів клубу - з українською символікою та щирими усмішками. Це було схоже на найбільшу й найдружнішу бігову вечірку в світі!
За два дні до великої події відбувається особлива церемонія відкриття марафону - Парад націй. Він збирає делегацїї більш, ніж 120 країн, які проходять парадом, офіційно представляючи свою державу. Для нас це була чудова можливість познайомити іноземців з багатою українською культурою. Наші друзі з Art Studio Brewster навіть затанцювали гопака, чим приємно здивували всіх навколо.
А в суботу, 2 листопада, за доброю марафонською традицією, наш клуб організував передмарафонську вечерю з варениками і макаронами в кафе української кухні «Стріча», що навпроти церкви Святого Юра в Мангетені.
Марафон, як людська душа - він показує тільки справжні емоції. На фініші можна побачити і сльози щастя, і радість, і страждання, і біль. Тут тисячі історій сплітаються в одну. І серед них декілька історій наших українців.
Історія перша: два найпрудкіших українця
Для Романа П’ясти, що проживає у Вісконсині, це був вже 48-й його марафон, тож він збирався бігти його в своєму ритмі і в задоволення. Варто зазначити, що оскільки Роман є дуже прудким марафонцем, то «в задоволення» - це приблизно за 2 години і 45 хвилин.
Ось що сталося потім. Розповідає Роман:
- На останньому довгому підйомі, на 23-й милі, доля підготувала мені подарунок: мене обігнав інший українець з нашого Українського бігового клубу (URC NY) Євген Годун, який прилетів на марафон з Харкова. І це змінило ту потенційну повільну «муку» до фінішу на бомбезні перегони довжиною 5 км. Ми обоє почали марафон з метою бігти у високому темпі, але «в задоволення». Коли він мене обігнав, то це немов «перемкнуло» мене в зовсім інший настрій: перегони один на один. І почалось: то я його обжену, то він мене по гірках і поворотах Центрального парку. Летимо швидше за всіх, як на двох мотоциклах, обганяючи наліво й направо, й глядачі шаленіють від цих двох українців: «Go Ukraine!» усі 5 кілометрів. Все вирішив фінальний спринт, я обігнав Євгена всього на 2 секунди, але ми бились за ці секунди, як два леви.
Після фінішу чоловіки потисли один одному руку, отримали свої медалі та зробили фото на згадку.
Фінішний час Романа: 2:46:28. Фінішний час Євгена: 2:46:30.
Історія друга: шість найуславленіших марафонів світу за один рік
Юрій Безсонов, який родом з Полтавщини, але нині мешкає в Німеччині, зробив майже неймовірне - пробіг 6 найуславленіших марафонів світу за 2019 рік і отримав свою відзнаку - спеціальну медаль 6 Majors. Він став восьмим українцем з таким досягненням!
Ось його враження.
- Цей марафонський рік був не простим, з падіннями та злетами: холодний Токіо, радісний Бостон, спокійний Лондон, несподіваний Берлін, важкий Чикаго, прекрасний Нью-Йорк. Я дуже радий, що мені вдалося пробігти всі шість знаменитих марафонів за один рік. І ще більше радий, що отримав «Зірку» в Нью-Йорку, де "Go Ukraine!” звучало майже на кожній вулиці!
Історія третя: марафон як допомога іншим
Наш прудкий та відомий бігун Дмитро Молчанов біг Нью-Йоркський марафон як пейсер. Тобто, як людина, яка «веде» групу бігунів на марафоні на конкретний час. Вони біжать всю дистанцію рівно за годинником, тримаючи однакову швидкість.
Його мотивація - допомогати іншим досягти їхніх цілей. «Бути частиною бігової спільноти Нью-Йорку та підтримувати людей на шляху до фінішу - це просто чудовий досвід, - поділився враженнями Дмитро. - Я радий, що маю можливість допомогти іншим бігунам.
Історія четверта: про кохання
Влад та Олена Безуглови, які родом з Одеси, а нині мешкають у Брукліні, почали бігати рік тому, й 49-й Нью-Йоркський марафон був першим у їхній біографії.
«Тепер біг - це наше нове життя, яке зародилось в самому серці світу, в Нью-Йорку, - кажуть вони - Цей марафон ми присвячуємо найсильнішому почуттю в житті - коханню, а також вірі в себе та свої безмежні можливості. Нью-Йорк, ми тебе любимо!».
Історія п‘ята, моя: щаслива дівчинка з плакату
У цей день на трасі я завжди широко посміхаюсь всю дистанцію, від старту до фінішу. Тому що кожну секунду цієї траси я долаю з любов‘ю. І здається, це відчувають люди навколо та й узагалі ввесь світ.
Я мрію бігати марафон у Нью-Йорку щороку, поки зможу, а тепер він ще особливіший. Минулого року за 100 метрів до фінішу я була настільки рада побачити друзів з Українського бігового клубу, що просто полетіла до фінішу на крилах. Всередині мене просто переповнювали тепло й щира радість. І саме цей момент вдало спіймав талановитий фотограф.
Тепер, у 2019-му, це щасливе фінішне фото рекламує марафон на багатьох станціях метро в Нью-Йорку й запрошує людей стати глядачами або учасниками цієї неймовірної події. Біг справді змінив моє життя на краще.
Можливо, після таких реальних історій колись і вам закортить пробігти той самий, ВАШ New York City Marathon. І, до речі, наступний буде ювілейним, п’ятдесятим! Тож є чудова нагода приєднатись до Українського бігового клубу та почати тренування.
Знайдіть нас на Facebook - Ukrainian Running Club New York або в Instagram - @urcny. Лотерея на наступний марафон відкривається 13 січня 2020 року.
Тетяна Самокиш
Український біговий клуб Нью-Йорку
В Українському Інституті Америки відкрито виставку сучасного іконопису
Повна назва експозиції – «Іконопис: бачення невидимого світу» (Icon Art: Visions of a World Unseen). В ній представлено праці 18 митців з України, які співпрацюють з Львівською галереєю сучасного сакрального мистецтва «ІконАрт» й яка виступила співорганізатором цієї виставки. Олександр Антонюк, Іванка Демчук, Олег Денисенко, Олександр Бриндіков, Петро Гуменюк,Ольга Ковтун, Іванка Крип’якевич-Демид, Оля Кравченко, Олександр Кудрявченко, Остап Лозинський, Микола Молчан, Данило Мовчан, Уляна Нищук-Борисяк, Наталя Русецька, Юрій Смолинський, Ярослав Ткачук, Люба Яцків, Роман Зілінько. Для більшості з цих художників виставка в Українському Інституті Америки – дебютна на американській землі, але їхня майстерність висловлювати невидиме й сокровенне візуально добре відома в Україні й багатьох європейських столицях.
18 митців представляють 18 поглядів «на невидимий світ». У різних манерах, техніці, жанрах: від візантійського канону до абстракції, від яєчної темпери до олійного живопису, кераміки й золочення. Але в їхніх формах, знаках та самовираженні ховаються ті ж запитання, що хвилювали й хвилюють людство від сотворення світу до сьогодення.
Усі ці 18 «візій» об’єднує глибинна сакральність, яка пройшовши крізь довгі періоди абсолютної сакралізації й тотальної десакралізації, віднаходить в їхній творчості цю категорію по-новому.Сакральний світ, давня християнська символіка, зрештою, й народна культура, яка в природний інтуїтивний спосіб живила той світ своєю вірою, нині то віддаляється, то наближається до нас - усе залежить від того, чи ми шукаємо його й чи знаходимо. Як і кожне сакральне мистецтво, виставка, розгорнута в Українському інституті Америки, дає багато простору для думання. Передовсім мистецтво церковне, створене й представлене у храмі, й мистецтво сакральне, яке розвиває метафізичні та релігійні теми й призначене не обов'язково для храму, все одно приводить до відповідей на ті самі одвічні запитання про буття й сенс людського життя.
Львівська галерея сучасного сакрального мистецтва «ІконАрт», представлена нині в Українському Інституті Америки, розпочала свою діяльність у Львові 14 лютого 2010 року. Від часу свого створення й до сьогодні вона знайомить відвідувачів з найкращими зразками релігійного малярства та різних українських шкіл сакрального мистецтва - як знаних львівських художників, так і молодих творців. Задля зближення сучасного мистецтва та християнської духовності, переосмислення традицій у сьогоднішньому культурному контексті, а також створення можливості нового розвитку церковного мистецтва.
Виставку «Іконопис: бачення невидимого світу» (Icon Art: Visions of a World Unseen) можна не просто оглянути, а й придбати праці кращих сучасних українських іконописців для власної колекції чи великоднього дарунку. Триватиме вона до 12 квітня за адресою:
Ukrainan Institute of America, 2 E 79th St, New York, NY 10075
www.ukrainianinstitute.org
Мода і стиль
20-22 лютого два десятки українських дизайнерів на New York Fashion Week представили єдину колекцію під назвою "Найулюбленіша", втіливши в одязі особливості різних регіонів України.
«Для нас це велика приємність запросити на престижний світовий подіум дизайнерів з України, які беруть участь таким кількісним складом у Нью-йоркському тижні моди вперше», - сказав в інтерв’ю нашому тижневику Вейн Шілдс, один із співорганізаторів Нью-Йоркського тижня моди, засновник компанії PLITZ New York City Fashion Week.
У Нью-Йоркському тижні моди, який разом з Міланським, Паризьким і Лондонським залишається головним законодавцем моди на планеті, взяли участь 42 дизайнери із США та інших країн світу. Серед них і 20 дизайнерів з усіх регіонів України. Вони створили міні-колекції, в кожній з яких передали особливості національного колориту найбільших регіонів нашої країни.
"Ми, українські дизайнери, хочемо, аби увесь світ знав, що наша країна Україна – це насамперед талановиті, багаті духовно та культурно люди, які намагаються врятувати свою країну, свій культурний скарб від знищення сусідньою державою-агресором Росією. Сьогодні, як ніколи, Україні та українському народу потрібна підтримка всього світового співтовариства.Наш символ: «Всі перлини в намисті талантів України підтримують одна одну, а всі разом ми підтримуємо нашу країну!», - сказала, представляючи українську колекцію Голда Виноградська, засновниця Fashion Globus Ukraine - Центру дизайнерського мистецтва й найбільшої крамниці українських дизайнерів “Fashion Globus Ukraine”, яку відкрито в центрі Києва 1 жовтня 2014 року.
На головному показі в нью-йоркському готелі Pennsylvania були присутні понад півтисячі представників світової індустрії моди. Презентація колекції супроводжувалась показом відеосюжетів з України, відзнятих упродовж останнього року журналістами телеканалу Ukraine Today, а також піснями відомих українських виконавців.
Голда Виноградська (справжнє ім’я - Ольга Виноградська) народилася у Львові 4 травня 1974 року. Батько Євген Виноградський був директором швейного училища № 28, мати Валентина Виноградська - викладачем креслення та геометрії. Ольга в дитинстві серйозно займалася танцями народів світу. Закінчила школу з медаллю. У 19 років вирішила змінити ім'я на Голда на честь своєї бабусі, яка була людиною-легендою, талановитим майстром з пошиву одягу, свою майстерність удосконалювала в Парижі, до Другої світової була срібною ракеткою Європи з настільного тенісу. Закінчила Львівську політехніку (спеціальність «економіка та управління в галузях паливно-енергетичного комплексу»), Інститут мистецтва і дизайну ім. Сальвадора Далі (спеціальність «дизайнер одягу та аксесуарів»), Лондонську дизайнерську школу Сentral Saint Martins college of art and design (спеціальність «fashion business»).
Минулої суботи в рамках New York Fashion Week вечір української культури за участю дизайнерів та за підтримки Міністерства закордонних справ України й Генерального консульства України в Нью-Йорку відбувся і в Українському домі в Нью-Йорку.
Прелюдією ж виходу на Нью-Йоркський подіум став показ цієї ж колекції на міжнародному летовищі «Бориспіль» у Києві, який відбувся напередодні вильоту делегації українських дизайнерів одягу до США. Голда Виноградська зазначила, що проект несе не тільки культурно-ідеологічну місію, але й волонтерську: 10 відсотків від прибутків проекту спрямовуватиметься на потреби української армії.
Вл. інф.
Фото Богдана Гриціва
На знімку: українські дизайнери на Нью-Йорському тижні моди-2015
Його дорога в музику справді освячена Небом. Це починаєш розуміти, почувши вперше його «Чорнобривці», які виконували тисячі заслужених артистів до нього й виконуватимуть після нього, але це виконання, що проймає до самого серця, запам’ятовується назавжди. Слухачі в Йонкерсі аплодували йому хвилин зо п’ять. І твердження про те, що на українській сцені так і не з’явилося нового Володимира Івасюка, Василя Зінкевича чи Назарія Яремчука, на сьогоднішній день уже застаріло. - Мене завжди приваблювала музика, - каже Володимир, самобутній співак який народився 8 червня 1977 року в селі Шкло Яворівського району на Львівщині. – З років п’яти. Мені дуже хотілося виступати. Починав я так: все, що було на кухні в бабусі – виделки, ложки, каструлі баняки, виносив по драбині в гараж, де пробував зробити свою ударну установку. Бас-діжкою була каністра, малий барабан – маленька каструля, томи – два більших баняки. Я співав у гаражі і сам акомпанував собі на барабанах. Мені було там дуже зручно, я уявляв себе на сцені: високо й чути мене було аж у сусідньому селі. Йдучи з церкви, люди перепитували один-одного: «Звідки то музика? В кого сьогодні весіллє?»
Мабуть, ці дитячі пустощі – гра в оркестр, як і в більшості дітей, були б лише фрагментом дитинства, якби не порада великого приятеля нашої сім’ї – сільського священика отця Миколи, який наполіг, щоб батьки віддали мене вчитися музиці. Так я почав вчитися в музичній школі по класу акордеону в місті Новояворівськ на Львівщині.
Через три роки тому самому священнику вдалося переконати моїх батьків віддати мене до школи імені Соломії Крушельницької. Директор музичної школи, прослухавши мене, запропонував видобути звук з музичного інструменту, якого я жодного разу не бачив і навіть не знав, як він називається. Це тепер я знаю, що мені пропонували взяти звук на валторні – одному з найбільш незручних для виконання інструментів, його навіть занесено до Книги рекордів Гіннеса, як найтяжчий для виконання інструмент. Але звук я видобув, причому з першої спроби, і директор, заплющивши очі на мої не дуже міцні знання, дав можливість мені вчитися далі.
Потім була перемога на фестивалі «Молода Галичина», Львівська консерваторія по класу валторни, симфонічний оркестр Львівської філармонії (де він працює по сьогоднішній день), Львівська національна музична академії ім. М. Лисенка, 2013 прем`єрний телевізійний сольний концерт "Оріон золотий" у супроводі Львівського Академічного камерного оркестру "Віртуози Львова". І участь у всеукраїнському телевізійному шоу «Голос країни» 2011 року...
– На «Голосі країни» я був єдиним учасником з Галичини, із Західної України, найщирішим українцем, таким і залишаюся, - усміхається Володимир.- Коли мав можливість диктувати свої музичні смаки, робив це. На сліпому прослуховуванні виконав «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», на програмі «Сніданок з 1+1» – «Місяць на небі». У прямих ефірах проекту мріяв заспівати легендарні «Чорнобривці»... На пісенному двобої співав англомовну пісню – уривок з мюзиклу The Phantom of the Opera. На наступні ефіри готував композиції польською та французькою мовами...
Але його «спіткнули» на пісні російськомовній - коли дійшов до нелегкого, виснажливого фіналу, йому його ж «продюсери» просто порадили зійти з дистанції «за власним бажанням».
На запитання «Яким має бути голос сьогоднішної країни?», відповідає: «По-перше, це повинна бути людина з потужним голосом, цікавим тембром, вмінням якісно співати... Неодмінно патріотом України... І, напевне, вміти видобути звук із валторни...». Фіналіст «Голосу країни» Володимир Окілко продовжує співати й грати на валторні в симфонічному оркестрі Львівської філармонії - інструменті, що йде за ним по життю...
ТЕРНОПІЛЬСЬКА «ТРІОДА» ТА ЇЇ СПРАВЖНІСТЬ
Якби музичні гурти можна було класифікувати за творчою манерою, то «Тріода», напевне, була б молодшим братом «Пікардійської терції». «Трі» – тому, що їх троє, троє друзів-тернополян (Володимир Рибак і Олександр Алексеєв 1990 року народження, обидва з Підволочиського району, перший вивчав в Тернопільському університеті музичне мистецтво, другий – театральне; Андрій Гамбаль, 1987 року народження, з Борщівщини, за спеціальністю вчитель музики та етики-естетики). А «ода» - тому що це означає пісня, балада, присвята, й сенс своєї творчості хлопці, вбачають у тому, щоб «популяризувати справжню українську пісню, тримати кожен себе і один одного в руках, аби не злетіти з цієї колії й залишатися людьми за будь-яких обставин».
Андрій, Володимир і Олександр познайомилися в гуртожитку Тернопільського педагогічного університету, де їх поселили в одну кімнату. «Ми відчули з першої ноти, що можемо співати разом. Чистили картоплю і співали...- розповідають, коли я попросила згадати, з чого все починалося. - Нас навіть виганяли з гуртожитку, за те, що співаємо дуже голосно...»
Знаменитими вони стали трохи більше року тому. Миттєво, щойно ступивши на сцену шоу «Х-Фактору» - українського аналогу «Американського ідола».
Андрій, найстарший і найбойовитіший з них, в анкеті, яку потрібно було заповнити для участі в проекті «Х-Фактор» на запитання «Чого боїтеся найбільше?» написав: «Щоб кастинг не випав на 21 липня». І тут дзвонять хлопці й кажуть: «21 липня ми повинні бути в Києві, на кастингу... Або ми їдемо, або вони нас знімають з конкурсу... А в мене на 21липня заплановано весілля, замовлене за півтора роки наперед. Отож, після весілля, тільки перетанцювали «вельон» - відразу в авто й на Київ...»
На «Х-факторі» в молодих тернополян була єдина умова - не примушувати їх співати російськомовних пісень. «І ми знайшли однодумця в особі Ігоря Васильовича Кондратюка, єдиного україномовного члена журі, який зрозумів нас і сказав, що «ви, хлопці, повинні стати душею українського народу. З ваших уст російська попса не звучатиме, а українську пісню ви співаєте особливо», й ми дякуємо йому за таку підтримку.
Розгадку своєї популярності вбачають у тому, що їм «вірить молодь».
- Як ви думаєте, чому вам вірять? – запитую.
- У нас така молодь, яка вірить у те, що показують по телебаченню, вона вважає, що це і є еталон моди. Ми самі в себе спочатку не вірили. Думали, звичайні хлопці, які люблять співати і співають. Коли нам дали шанс, ми зрозуміли, що повинні показувати своїм ровесникам, що не потрібно соромитися своєї мови, своєї пісні, треба її співати й популяризувати. «Х-фактор» дав нам великий досвід. Це закритий проект, де тебе, образно кажучи,«викрадають» на півроку часу, ти не спілкуєшся з довколишнім світом навіть телефоном, в тебе його просто забирають. Той час ми називали між собою «санаторій «Артек», бо ти не думаєш ні про що – ані про житло, ані про роботу, ані про їжу, тебе на півроку ізольовують від суспільства в свій світ – світ мистецтва, де ти тренуєшся, готуєш сценічні костюми, відточуєш репертуар. Після того тебе знову «викидають у світ». І ти не змінився, а люди до тебе ставляться інакше. Чому? Бо тебе бачили по телевізору. Нас показували по телевізору кожної суботи протягом півроку. Але на «Х-факторі» ми не виграли, ми посіли друге місце...
- Першим був хлопчик-підліток з оперним голосом Сашко Порядинський...
- То ви все про нас знаєте! Що ж ми вам тут розказуємо! Ви нас просто розводите,- зовсім по-дитячому вигукує Сашко Алексеєв і плескає себе долонею об коліно. А я починаю розуміти, чому їхні ровесники їм вірять: вони справжні, «без домішок», як кажуть в Україні, вони ще не навчилися лукавити, вони ще не вміють казати те, що від них хочуть чути...
«Тріода» виступила в Америці вперше й взагалі приїхала за кордон перший раз у житті. На концерті в Йонкерсі тернополяни, крім загальновідомих, знакових, «вічних» українських творів, виконували й одну власну пісню - «Вставай, Україно!», написану в часи Майдану буквально за добу. Незабаром вийде їхній перший альбом, й «Тріода» сподівається приїхати до Америки з великою сольною програмою.
БРАТИ ЯРЕМЧУКИ ТА ЇХНЯ «РОДИНА»
Візуально Дмитро й Назарій-молодший Яремчуки дуже різні. Те, що ці обидва хлопці з різницею у віці трохи більше року - сини легендарного Назарія Яремчука, видає хіба що усмішка, можливо, навіть усміх - теплий, ледь вловимий, просвітлений, що не зникає з обличчя навіть тоді, коли воно, здавалося б, похмуре. Але батькова присутність у їхній долі насправді всеохоплююча. «Святий Назарій Вааламський – покровитель нашого роду...» - кажуть хлопці. «Назарієм називалися наші дід і тато, Назарієм назвали мене, а мій брат Дмитро Назарієм назвав свого сина...» - розповідає Назарій-молодший
А Дмитром називався ще один брат Назарія Яремчука-старшого. З відновленням української незалежності народний артист України Назарій Яремчук почав виїздити з концертами за кордон. Там, за океаном, у Канаді, й відбулася довгоочікувана зустріч з братом, про якого мало хто знав, бо це була сімейна таємниця, яку протягом десятиліть воліли не розголошувати. У батька Назарія був син від першого шлюбу - Дмитро, на 27 років старший за майбутнього співака. В 1940-ві Дмитро пристав до українського національного руху, радянську владу не прийняв і виїхав під чужим прізвищем до Канади. Згодом, ставши на ноги, постійно допомагав родині. Брати зустрілися лише через багато років, коли життєвий годинник Назарія, на жаль, вже відбивав останні земні літа. Але він ще встиг заспівати Дмитрові свою знамениту пісню «Лелека з України», яку присвятив йому та всім українським емігрантам, яких доля закинула на чужину.
Дмитрові було 19, а Назареві - 18, коли не стало їхнього 44-літнього батька. І вони стали його продовженням. Творча доля їх склалась успішно: музична школа з відзнакою, музичне училище – з відзнакою, музична академія – з найкращими вчителями, такими як Іван Карабиць і Мирослав Скорик, фестивалі, лауреатства, золоті нагороди, концерти, гастролі, звання заслужених артистів України... У їхньому репертуарі власні пісні і пісні батька, які «мають велику духовну цінність». Коли я їх запитала, чи відчувають, що стоять на плечах легендарного Назарія Яремчука, відповіли, що були й залишаються «дітьми своїх батьків», підкресливши - «слухняними дітьми». І найяскравіший спогад їхнього дитинства – не якийсь один кадр, а сама атмосфера, родинність, цілий дім щастя.
Говоримо про час і про себе. Про місце кожного і братів Яремчуків, зокрема, в сьогоднішній Україні. За минулий рік Дмитро та Назарій Яремчуки побували з концертами не лише на сценах, але й у військових шпиталях, де співали для солдатів української армії; частину коштів від концертів віддали на ліки та медикаменти для поранених. «Не можна, коли гірко-тяжко, погано та ще й про погане співати, - каже Назарій. – В Україні – війна. Зараз ми живемо зовсім іншими ритмами. Але нам здається, що кожен артист повинен знаходити таку стежину, яка здатна вивести людину з цього стресу, щоб вона відчула, що жива, і дати їй надію...»
«Звичайно, треба бути реалістами, але треба бути й оптимістами, - продовжує Дмитро. - Про це можна говорити словами, але ми намагаємося «робити» це піснею. І коли ми співаємо, таке враження, що люди потрапляють в якийсь інший час, на мить забуваючи про горе й сльози, підспівуючи нам, плескаючи в долоні, усміхаючись. Ми хочемо своїми піснями бути тим ковтком свіжого повітря, вдихнувши яке, людина знову починає вірити у своє майбутнє...»
Їхній батько Назарій Яремчук також задавався такими запитаннями: «Кожен з нас повинен постійно бути в польоті - крізь долю, над суєтою й при цьому, однак, не відриватися від землі, пам'ятати священні речі - навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям?.. Мене, однак, турбує інше: що буде з нашим пісенним садом завтра?» Турботу про той «сад» взяли на себе його сини - в 2002 році вони започаткували на головній національній сцені країни в палаці «Україна» пісенний фестиваль «Родина» імені Назарія Яремчука - на честь свого батька. І не лише тому, що пісня «Родина» – остання, яку він виконав, а й тому, що у ній закладено багато глибинного, вічного, чого не здатна вбити навіть така війна, яка гримить нині над Україною.
НІНА МАТВІЄНКО ПРО ВІЙНУ І МИР
Ніна Матвієнко вбрана в довгу чорну сукню, по якій розкидано темно-вишневі великі, «лапаті», як сказали б на нашому з нею Поліссі, квіти. Не знаю, спеціально вона підбирала такий сценічний, не зовсім різдвяний образ, але він дуже пасував до залаштункового настрою знаменитої артистки, а той, у свою чергу, був відлунням настроїв в Україні.
- У мене вперше в житті було якесь дуже важке Різдво, дуже важкий Новий рік, - каже стомленим голосом Ніна Митрофанівна, час від часу звертаючись до мене, то дивуючись, що неправильно її розумію, то мало не ображаючись, як я того можу не бачити. - Тому що поруч війна, вона паралізує, вона не дає спати, їсти, дихати, жити. Комусь ця війна дуже вигідна, у мене таке відчуття, що випотрошується ціла нація... Петра Порошенка в Україні сьогодні почали називати «Потрошенком», це ж непросто так, це ж народ його так назвав... Україна стає вдовиною – це теж страшно, кожного дня гинуть люди, кожного дня когось розтерзують, вбивають, а на лівому березі Дніпра в Києві - феєрверки, ресторани, дорогі помпезні весілля... Якщо навіть і весілля, можна ж робити їх скромно, так, як і подобає у воєнний час, у лиху годину. Я б запрошувала на ці весілля хлопців з АТО, вдів, щоб показати їм, що їхня жертва, жертва їхніх чоловіків, дітей недаремна, що життя все одно повинне продовжуватися... Розумієш?
Хто знає, що насправді відбувається? Ти знаєш? Я не знаю. За тим стоїть якась інша сила, ми не можемо розгадати її намірів. Але воно скоро виясниться. Хтось дійде до якоїсь кондиції й зрозуміє, що так жити не можна. Що люди не одержали того, за що боролися на Майдані, що плодами їхньої перемоги скористалися пройдисвіти, які служать олігархам. Чому не знайдено й не покарано досі злочинців, які відкрили по беззбройних людях вогонь у лютому минулого року? Чому втекли за кордон посадовці, які роками грабували народ? Чи є хоч один відкритий судовий процес над корупціонерами? Нова влада своїх обіцянок не виконала. І, схоже, не збирається виконувати. Для них війна - мати рідна. Хіба це не правда?! У нас є шанс втрутитися, домагатися своїх прав, не боятися ніяких беркутів. Тому що ми хочемо кращого життя не тільки для себе. Ми й для них, їхніх дітей хочемо створити гідне майбутнє. Але бандюки живуть сьогоднішнім днем. Вони не думають, що це їх стосується також. Розумієш?!
Йде війна. В спину народу йде ця війна. Звичайно, цим керують великі гроші великих негідників. Коли запитуєш вояків, за що вони воюють, вони опускають голови й мовчать. Тоді вже немає про що говорити...Тому я не їду туди виступати. Я не знаю, що їм сказати... Я не співаю гімн. А якщо буду співати український національний гімн, то співатиму не «Ще не вмерла», а «Вже воскресла Україна...»
...Тим часом у двері стукають й кажуть, що остання пісня, треба виходити на сцену, на поклін. «Не ображайся, - каже Ніна Митрофанівна. – Але ми тим живемо. В Україні війна і невідомо коли й чим вона закінчиться... Дай я тебе, серденько, на прощання обніму...» Підходить й по-материнськи обнімає, так, неначе це вихід не на сцену, а на фронт. На Східний фронт...
Вдячна публіка проводжала гостей довгими оваціями й стоячи. Замість канонічного першого рядка «Ще не вмерла...» Ніна Матвієнко розпочала, як і обіцяла: «Вже воскресла Україна...» і зала, поклавши руку на серце, підхопила «...і слава, і воля. Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля...»
Записала
Катерина Кіндрась
Йонкерс (штат Нью-Йорк) |
